Дорожинський Микола

Микола Дорожинський рано осиротів і проживав зі своєю бабусею в м. Херсон. Коли почалася німецько-радянська війна, хлопцеві було 13 років. Гітлерівські війська, окупувавши місто 19 серпня 1941 р., почали встановлювати «новий порядок». Було призначено юденрат, який реєстрував усіх жителів єврейської національності. Наказ військового губернатора міста зобов’язав євреїв носити на одязі дві зірки Давида: одну – на лівому боці грудей, іншу – на спині. Усі гроші та цінні речі вони мали здати юденратові. А 7 вересня того ж таки року їм наказали переселитися до гетто. Цей район обгородили колючим дротом, охороняли його вартові із собаками. Микола не раз ставав свідком того, як гітлерівці гнали невільників до гетто й били непокірних.

Пізніше почались облави й на українців. Молодь затримували просто на вулицях і відправляли на примусові роботи до Німеччини. Одного разу під таку облаву потрапив і Микола. Не встиг отямитися, як опинивсь у потязі, навіть не попрощавшись із бабусею. Дорогою познайомився зі своїм однолітком Володимиром Могилевським. Підлітки швидко знайшли спільну мову, тож Володя зізнався новому товаришеві, що він єврей і що його родину знищили 24 вересня 1941 р., а його, як дитину від змішаного шлюбу, тоді не розстріляли. Могилевському вдалося втекти з гетто, і певний час він переховувавсь у місті. Та якось, утративши пильність, хлопчина потрапив під облаву на українців, яких відправляли до Райху. Микола, який майже не пам’ятав своїх батьків, перейнявся співчуттям до Володимира й запропонував казати всім, ніби вони двоє – рідні брати. Надалі хлопці притримувалися тієї легенди. По прибутті до Німеччини у списках найманих робітників Володимира зареєстрували на прізвище Дорожинський і обох «братів» відправили працювати на завод.

Після війни Микола та Володимир разом повернулися до України й міцна дружба між ними тривала все життя.

У 1999 р. Яд Вашем визнав Миколу Дорожинського Праведником народів світу.

/